Оксана Нестеренко, виконавча директорка ACREC — про історію індексу сприйняття корупції, правильне позіціонування українських антикорупційних реформ й вплив медіа на побудову образу антикорупційних органів. Від першого лиця.
З появою нового рейтингу Transparency International, інфополе розділилося на два фронти: хтось вважає такий прогрес незначним порівняно з іншими європейськими країнами, інші підкреслюють, що це прогрес, хоч і не такий блискавичний, як хотілося би бачити.
Щоб зрозуміти, на чиєму боці правда, потрібно розібратись кількох ключових питаннях – що саме демонструє цей індекс, чи можемо ми довіряти його оцінці, і чи дійсно корупція в Україні має “надзвичайні” масштаби, як це стверджують критики.
Тільки після цього вийде правильно подивитись на зміни, що відбулися – не звертаючись ані до надмірного оптимізму, ані до зайвого негативу.
Як оцінюють корупцію
Розглядаючи корупцію, більшість з нас уявляє лише купівлю і продаж послуг “в обхід”, одним словом – хабарництво. Однак це лише вершина айсберга, адже корупція має різні види – лобізм, фаворитизм, непотизм, виборчі маніпуляції, і так далі.
Десь до 70х років гострою була проблема оцінки корупції, оскільки це явище за своєю природою є латентним, прихованим. Оцінити корупцію можна тільки через її побічні прояви – кількість викриттів, судових вироків і так далі.
Міжнародна організація Transparency International взяла на себе роль першопрохідця, розробивши в 1995 році індекс сприйняття корупції. Для оцінки стану корупції в країні організація опитує експертів і бізнесменів (але не широку публіку) й рахує дані від 13 незалежних джерел (серед яких Світовий банк, Всесвітній економічний форум, оцінки приватних фінансових установ і think-tanks). Після цього всі дані переводяться в стандартизовані бали, а позиція країни в рейтингу визначається відносно інших країн-учасниць.
Питання до індексу TI просте: чи можна вважати оцінку корупції об’єктивною, якщо вона базується на суб’єктивному сприйнятті вузького прошарку населення? І чи варто закладати порівняння з іншими країнами в самий базис дослідження?
Україна vs світ: як правильно порівнювати
На прийомі у психолога можна почути одну просту пораду: не треба порівнювати себе з іншими.
Наше географічне положення, наявність безумного сусіда, стан нашої економіки й політичного розвитку є абсолютно унікальними факторами. Спроба “причесати” їх під ту саму гребінку, що і європейські країни, приведе до неправильних висновків і розчарування.
Індекс TI є хорошим інструментом для вимірювання прогресу відносно нас самих. Але маємо пам’ятати, що відноситись до рейтингу як до “кінних скачок” некоректно: кожен бал українці зараз вибивають кров’ю. І тому до зростання індексу ми маємо ставитись відповідно: як до маленької перемоги.
Насправді, більшість критиків прогресу України керуються хорошими намірами. Їх обурення справедливе – ба більше, їх обурення це чудова річ, бо саме завдяки цьому глибокому відчуттю несправедливості, яке у українців обертається в гнів, створюється громадський тиск на державні органи, які завдяки цьому відчувають себе підзвітними.
Але впевнена, що читачам цієї статті цікавіше зрозуміти дійсний стан речей в Україні. Тому пропоную розібратись, звідки у нас береться відчуття, що все навколо погано – навіть якщо цифри демонструють покращення.
Парадокс авторитарного режиму
Про корупцію не говорять в авторитарних державах – чомусь про її рівень дізнаємось тільки тоді, коли країна стає демократичною.
Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Арабія, Куба, Ангола в рейтингу сприйняття корупції Transparency International посідають позиції вище за Україну. Отже, можна стверджувати, що в цих (не дуже демократичних) країнах корупція менш поширена?
Можна інтуїтивно зрозуміти, що це не так. В авторитарному режимі поширена корупція найвищого рівня – політична корупція – яку виміряти взагалі неможливо через відсутність незалежних ЗМІ, доступу до інформації, підзвітності держави перед суспільством. На соціально-побутовому рівні корупції дійсно може не бути – але тільки тому, що вона заважатиме авторитарному режиму.
Коли ж країна стає демократичною, спостерігаємо у неї дивні симптоми. Незалежні органи починають контролювати політичну сферу – і тут, як після рясного дощу, в медіа з’являються сотні історій про корупційні схеми. Інфосфера починає бути перенасиченою негативом, що, з одного боку, доносить інформацію, але, з іншого, ігнорує контекст ситуації. Але все це – процес вскриття нариву, перші кроки на шляху розв’язання проблеми, які приведуть країну до демократії.
Якщо ж застосувати в цей час неправильний тип аналізу – наприклад, економетричний, де використовуються статистичні дані – можна помилково прийти до висновку, що держава стала більш корумпованою. Це не буде правдою: такий аналіз показуватиме тільки про те, що у спадок від авторитарної держави суспільство отримало хворобу – пандемію корупції.
“Боротьба з корупцією – це марафон, а не спринт”
Ярослав Юрчишин, експерт у галузі адвокації та боротьби з корупцією, а нині – голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова, колись порівняв антикорупційну боротьбу в пострадянських країнах з марафоном, на противагу “стометрівці вільним стилем”.
Простими словами, суспільство має розуміти, що антикорупційна робота буде вестися роками й дуже поступово приводити до покращення. В Україні, де корупційні схеми вбудовані у всі державні структури, боротьба з корупцією полягає в побудові нової соціальної норми.
В першу чергу, хочу підкреслити негативний внесок ЗМІ в формування неправильного сприйняття антикорупційних органів. Існує дослідження, яке доводить, що коли в новинах постійно фігурують історії а-ля “піймали-відпустили”, утворюється хибне уявлення про те, що хабарництво є стратегією, яку обирає кожна раціональна людина. Це, своєю чергою, підриває стимул дотримуватись правил або повідомляти про можливі факти корупції.
Окрім того, громадське обурення, яке не приносить жодного успіху, призводить до втрати інтересу людей до громадського життя.
На мою думку, правильним висвітленням проблеми корупції в Україні є акцент на досягнутому, на темпі прогресу, на можливих рішеннях. Звісно, в журналістській справі продається “емоція” – але, в цьому випадку, ми маємо з’ясувати, яка риторика є шкідливою, і де знаходиться баланс між донесенням інформації і грою на людських нервах.
З чого мають початися зміни
Я згадую ситуацію, яка відбулася багато років тому з моїм знайомим: аби дитина вступила в університет, від батьків вимагали чималий хабар. Через суб’єктивне почуття того, що залучити правосуддя в цю ситуацію неможливо, знайомий заплатив – бо інакше його дитина не отримала б доступ до вищої освіти.
Це – ілюстрація того, як важливо в медіа акцентувати увагу на успіхах антикорупційних органів. Придумувати успіхи не потрібно – насправді, їх вистачає – але маємо приділяти їм не менше часу і аналізу, ніж “програшам” і скандалам.
Нові антикорупційні органи, закони, покарання є дієвими – хоч зі мною не погодиться якась частина українців. З історичної точки зору, ми рухаємось дуже швидко – особливо якщо зважити, що схеми, які викриваються чи не кожного дня, інколи мали свій початок ще до здобуття Україною незалежності. Фраза про те, що “Україна успішно проводить реформи під час війни” є справжньою похвалою – бо неможливо знайти приклад країни, яка, в стадії активної війни, проводила б будь-які успішні демократичні реформи.
Тож, для перемоги над корупцією, не тільки антикорупційні органи мають прийняти бій. Принципова позиція, коректна комунікація й нюансність в ЗМІ – це те, що допоможе суспільству дивитись в майбутнє з оптимізмом, а на відповідні органи – з довірою.